Вчора свічками і лампадками викладали біля Дюка карту України. З Кримом включно, хоча, як на мене, можна і без нього.
Моя Україна, намальована кольоровими вогниками, була дуже гарна. Цікаво, з якої висоти її видно? Янголи бачать? А тим, кого забрав цей безумний рік, добре було видно?
Я теж поклала свічку, здається десь в районі Півдня, руки чомусь так смішно тремтіли. Коли народ почав скандувати гасла, немолода жіночка, що стояла біля мене, швидко і суворо сказала своїй супутниці: «Идем отсюда.» Багато людей лишалися, але не співали гімн, не відзивалися на «Слава Україні». Це ж нічого не значить, так? Вони ж у душі з нами, просто у них болить горло, так? Якщо вони проти, то чому стоять і просто дивляться, як ми запалюємо свічки на честь тих, хто пішов у небо? Місто – як мінне поле.
Сьогодні мені порадили на День Незалежності не показувати носа на вулицю, то «намечаются какие-то гадости. Все так говорять, даже твои укропчики любимые». Взагалі-то ми в сім’ї давно не говоримо про те, що відбувається. Намагаємося зберегти повагу один до одного. Поки що виходить. На рівні родини це вдається, то може і на рівні держави вийде?
Все-таки сподіваюся, що янголи бачили намальовану вогниками Україну і полюбили її.