Сьогодні біля мого дому три сивуваті ворони клювали кістку. Цей рік якийсь на диво багатий на птаство. Діти неба підходять до людей як ніколи сміливо. А може, так було завжди, а я не помічала?
Сьогоднішні ворони принесли на крилах тривогу.
читать дальшеТу гору кісток біля альфатора якась добра душа висипала звісно не для сивокрилих віщунок, а для банди місцевих бродячих тварин. Але коти і собаки сидять осторонь, чекають своєї черги. Очевидно, ворони їдять першими. Неначе таємничі жерці. А коти і собаки тоді хто – нижча каста чи як? Їх зібралося багато, вони могли б зграєю накинутися на трьох ворон. Але не роблять цього. Здається, навіть примара такої крамольної думки їм не являється. Деякі найбільш бойові встигли присвоїти собі по шматку, але не їдять, сторожко позирають навкруги. Ніби бояться, що от-от прийде розплата за зухвалість.
Ворони клюють плоть. Енергійно, але без метушні. Їм нема куди поспішати. Нема кого боятися. Одна з них шкутильгає. Це від старості чи пам'ять про якусь важку битву? Може, хтось спробував зазіхнути на священний статус воронячої касти. Це міг бути якийсь молодий і дурний пес чи худий голодний кіт, якому нічого втрачати. Ворона відбилася. І тепер має право гордо клювати кістку під голодними поглядами тих, хто вдвічі і тричі більший за неї.